понедельник, 18 мая 2009 г.

Mykhailo Hrushevskyi

Mykhailo Serhiyovych Hrushevsky (Ukrainian: Михайло Сергійович Грушевський; Chełm (29 September 1866 — Kislovodsk, 26 November 1934) was a Ukrainian historian and statesman, one of the most important figures of the Ukrainian national revival of the early 20th century. He was the country's greatest modern historian, foremost organizer of scholarship, leader of the pre-revolution Ukrainian national movement, head of the Central Rada (Ukraine's 1917-1918 revolutionary parliament), and a leading cultural figure in Soviet Ukraine in the 1920s. He died under mysterious circumstances in 1934.
As a historian, Hrushevsky authored the first detailed scholarly synthesis of Ukrainian history, his ten volume History of Ukraine-Rus', which was published in the Ukrainian language and covered the period from pre-history to the 1660s. In this work, he balanced a commitment to the common Ukrainian people with an appreciation for native Ukrainian political entities, autonomous polities and such, which steadily increased in the final volumes of this, his master work. In general, Hrushevsky's approach combined
rationalist enlightenment principles with a romantic commitment to the cause of the nation and positivist methodology to produce a highly authoritative history of his native land and people. Hrushevsky also wrote a multi-volume History of Ukrainian Literature, an Outline History of the Ukrainian People in Russian, and a very popular Illustrated History of Ukraine which appeared in both Ukrainian and Russian editions. In addition to these major works, he wrote numerous specialized studies in which he displayed a very acute critical acumen. His personal bibliography lists over 2000 separate titles.
In Hrushevsky's varied historical writings certain basic ideas come to the fore. Firstly, Hrushevsky saw continuity in Ukrainian history from ancient times to his own. Thus he claimed the ancient Ukrainian Steppe cultures from
Scythia, through Kievan Rus' to the Cossacks as part of the Ukrainian heritage. (This flew in the face of the official scheme of Russian history which claimed Kievan Rus' for Imperial Russia.) Secondly, to give real depth to this continuity, Hrushevsky stressed the role of the common people, the "popular masses" as he called them, throughout all these eras. Thus popular revolts against the various foreign states that ruled Ukraine were also a major theme. Thirdly, Hrushevsky always put the accent upon native Ukrainian factors rather than international ones as the causes of various phenomena. Thus he was an anti-Normanist who stressed the Slavic origins of Rus', put the emphasis upon internal discord as the primary reason for the fall of Kievan Rus', and emphasized the native Ukrainian ethnic makeup and origins of the Ukrainian Cossacks. (He thought run-away serfs especially important in this regard.) Also, he stressed the national aspect to the Ukrainian renaissance of the 16th and 17th centuries and thought the great revolt of Bohdan Khmelnytsky and the Cossacks against the Polish-Lithuanian Commonwealth was a largely national and social rather than simply religious phenomenon. Thus continuity, nativism, and populism characterized his general histories.
With regard to the role of statehood in Hrushevsky's historical thought, contemporary scholars are still not in agreement. Some believe that Hrushevsky retained a
populist mistrust of the state throughout his career and his deep democratic convictions reflected this, while others believe that Hrushevsky gradually became more and more of a partisan of Ukrainian statehood in his various writings and that this is reflected in his political work on the construction of a Ukrainian national state during the revolution of 1917-18.

Hrushevsky in 1929
As an organizer of scholarship, Hrushevsky oversaw the transformation of the Shevchenko Literary Society which was based in the
Austrian controlled province of Galicia into a new Shevchenko Scientific Society. This organization published hundreds of volumes of scholarly literature before the First World War and quickly grew to serve as an unofficial Academy of Sciences for the Ukrainian people living on both sides of the Russian-Austrian border. After the revolution of 1905 in Russia, Hrushevsky organized the Ukrainian Scientific Society in Kiev, after the 1917-1921 revolution, he founded the Ukrainian Sociological Institute in exile in Vienna, and after his return to Ukraine in the 1920s became a major figure in the newly founded All-Ukrainian Academy of Sciences in Kiev.

Before 1917
As a political leader, Hrushevsky first became active in Austrian Galicia, where he spoke out against Polish political predominance, against Ruthenian particularism, and in favor of a national Ukrainian identity which would unite both eastern and western parts of the country. In 1899, he was a co-founder of the Galician-based National Democratic Party. This party looked forward to eventual Ukrainian independence. After 1905, Hrushevsky advised the Ukrainian Club in the Russian State Duma or Parliament and advocated Ukrainian national autonomy within a democratic Russia.
Stamp of Ukraine, Mykhailo Hrushevsky, 1995 (Michel 153)

The Ukrainian Revolution
In 1917, Hrushevsky was elected head of the revolutionary parliament, the Ukrainian
Central Rada in Kiev and guided it gradually from Ukrainian national autonomy within a democratic Russia through to completely independent statehood. At this time, Hrushevsky was clearly revealed as a radical democrat and a socialist. Following the German-supported coup of general Pavlo Skoropadsky, he went into hiding. Hrushevsky felt that Skoropadsky had perverted the cause of Ukrainian statehood by associating it with social conservatism. Hrushevsky returned to public politcs following the overthrow of Skoropadsky by the Directory. He did not, however, approve of the Directory and soon found himself in conflict with it. In 1919 he emigrated, having acquired a mandate from the Ukrainian Party of Socialist Revolutionaries to co-ordinate the activities of its representatives abroad.

Emigration and Return to Ukraine
While an emigre, Hrushevsky began to adopt a pro-Bolshevik position. Along with other members of the Ukrainian Party of Socialist Revolutionaries he formed the Foreign Delegation of the Ukrainian Party of Socialist Revolutionaries which advocated reconciliation with the Bolshevik regime. Though the group was critical of the Bolsheviks, especially due to their centralism and repressive activities in Ukraine, it felt that these criticisms had to be put aside, because the Bolsheviks were the leaders of the international revolution. Hrushevsky and his group petitioned the Soviet Ukrainian government to legalise the Ukrainian Party of Socialist Revolutionaries and allow the members of the Foreign Delegation to return. The Soviet Ukrainian government was unwilling to do this. Consequently, by 1921 the Foreign Delegation of the Ukrainian Party of Socialist Revolutionaries had ended its activity. Nevertheless, all of its members returned to Ukraine, including Hrushevsky, who went back in 1924.
Mykhailo Hrushevsky's grave on Baikove Cemetery in Kiev.

Later years and death
Now back in Ukraine, Hrushevsky concentrated on academic work. Above all, he continued writing his monumental History of Ukraine-Rus. The political conditions prevented his return to public politics. Nonetheless, he was caught up in the Stalinist purge of the Ukrainian intelligentsia. In 1931, after a long campaign against Hrushevsky in the Soviet press, the historian was exiled to
Moscow. In 1934, under the close watch of the Soviet political police he died in Kislovodsk in the Caucasus. It is unknown what role these police played in his unexpected death.

Although Hrushevsky's political career remains controversial and is viewed by some as having been disastrous, he is presently regarded as Ukraine's greatest scholar of the twentieth century and one of the most prominent Ukrainian statesmen in the country's history. His leadership of the
Central Rada and the Ukrainian People's Republic set precedents in parliamentary democracy and independence that were never completely forgotten during Soviet times and remain important today.

Hrushevsky on fifty hryvnia note
Hrushevsky's portrait appears on the fifty hryvnia note. One museum in
Kyiv and another in Lviv are devoted to his memory, and monuments to him have been erected in both cities. A street in Kiev that bears his name houses the Verkhovna Rada (parliament) and many governmental offices. The Ukrainian Academy of Sciences recently initiated the publication of his Collected Works in fifty volumes.

Mychajlo Hruszewski

Mychajło Hruszewski urodził się w Chełmie w rodzinie nauczyciela pochodzącego z okolic Czehrynia. Gimnazjum ukończył w Tyflisie (Tbilisi), dokąd przeniesiono jego ojca. W roku 1886 wstąpił na wydział historyczno-filozoficzny Uniwersytetu Kijowskiego. Był aktywnym działaczem kijowskiego oddziału towarzystwa Hromada.
1894 r. Hruszewski otrzymał stopień magistra i wyjechał do Lwowa, gdzie objął katedrę historii ukraińskiej na uniwersytecie. W latach 18981913 kierował lwowskim Towarzystwem Naukowym im. Szewczenki (Наукове Товариство ім. Шевченка), przy którym stworzył bibliotekę i muzeum. Owocem naukowej pracy Hruszewskiego na uniwersytecie było powstanie tzw. lwowskiej szkoły historyków Ukrainy oraz rozpoczęcie publikacji monumentalnego, 10-tomowego dzieła „Historia Ukrainy-Rusi” („Історія України-Руси”, 1898–1937).
1899 r. Hruszewski rozpoczął działalność polityczną, będąc jednym z założycieli Ukraińskiej Partii Narodowo-Demokratycznej (Українська Національно-Демократична Партія). Po rewolucji 1905 r. wrócił na pewien czas do Rosji z myślą o społecznej i politycznej aktywizacji tamtejszych Ukraińców. W Kijowie powołał do życia Ukraińskie Towarzystwo Naukowe i Stowarzyszenie Ukraińskich Postępowców. Po wybuchu I wojny światowej ponownie przedostał się do Rosji, gdzie został aresztowany przez władze carskie i skazany na zesłanie za austrofilstwo. Karę odbywał w Symbirsku, Kazaniu i Moskwie.
rewolucji lutowej, 20 marca 1917 r. Hruszewskiego jednogłośnie wybrano na przewodniczącego Ukraińskiej Centralnej Rady. W tej sytuacji, 27 marca Hruszewski wrócił do Kijowa. W ciągu kolejnych miesięcy doprowadził do uzupełnienia składu Rady tak, aby reprezentowała ona całe społeczeństwo ziem ukraińskich znajdujących się pod władzą Rządu Tymczasowego, w tym mniejszości narodowe. Pod kierownictwem Hruszewskiego Rada ogłosiła swoje cztery uniwersały. Po proklamowaniu 25 stycznia 1918 r. w IV uniwersale niepodległości Ukraińskiej Republiki Ludowej, Mychajło Hruszewski został wybrany jej pierwszym prezydentem. Do sukcesów Hruszewskiego należy przede wszystkim doprowadzenie do korzystnych postanowień pokoju brzeskiego, w którym Niemcy i Austro-Węgry uznały państwo ukraińskie nie tylko na ówczesnym terytorium Rosji, ale również części Podlasia i Galicji. Były to jednakże postanowienia przejściowe, wobec oporu Polaków w Kongresówce i Galicji unieważnione przez państwa centralne latem 1918 r.
Po wkroczeniu wojsk niemieckich na Ukrainę ,
29 kwietnia 1918 r. Centralna Rada została odsunięta od władzy w wyniku popartego przez Niemców przewrotu wojskowego Pawła Skoropadskiego, a Ukraińska Republika Ludowa przekształcona w Hetmanat. Hruszewski wyjechał do Czechosłowacji, a następnie do Austrii, gdzie poświęcił się publicystyce i działalności politycznej w emigracyjnej partii socjalistycznej. W 1924 r. w związku z bolszewicką polityką ukrainizacji zdecydował się na powrót do sowieckiego Kijowa i rozpoczął pracę w Ukraińskiej Akademii Nauk, gdzie kierował sekcją historii Ukrainy. Po zakończeniu polityki ukrainizacji (1929) i rozpoczęciu kolektywizacji w 1930 r. Hruszewskiego i współpracowników aresztowało OGPU oskarżając o ukraiński nacjonalizm.
Hruszewskiego wprawdzie wkrótce zwolniono, ale
bolszewicy odsunęli go od badań i administracyjnie przenieśli do Moskwy. Tu jego stan zdrowia stale się pogarszał. Zmarł w końcu 1934 podczas operacji w sanatorium w Kisłowodsku (Rosja), na progu wielkiego terroru w ZSRR. Jego śmierć, tak jak samobójstwo Mykoły Skrypnyka, stanowi cezurę w polityce Moskwy na Ukrainie sowieckiej – jako kres polityki ukrainizacji i początek zagłady elit ukraińskich.
Oprócz „Historii Ukrainy-Rusi”, Hruszewski jest również autorem 5-tomowej „Historii literatury ukraińskiej”, „Zarysu historii narodu ukraińskiego” i „Ilustrowanej historii Ukrainy”. Był także redaktorem serii „Źródła do historii Ukrainy” („Джерела до історії України”). W swoich pierwszych pracach opisywał historię przez pryzmat zagadnień społecznych, jednak w późniejszym okresie zmienił punkt widzenia na państwowo-narodowy. Uważa się go za twórcę pierwszej pełnej koncepcji historii Ukrainy od czasów najdawniejszych do współczesności. W polityce był konsekwentnym wyznawcą ukraińskiego
narodnictwa i federalizmu. Ukrainę widział jako państwo demokratyczne, stanowiące fundament bytu narodu ukraińskiego, ale szanujące prawa mniejszości.

Грушевський Михайло Сергійович

Народився М. Грушевський 17(29) вересня 1866 року в невеликому місті Холмі (тепер Хелм на території Польші), де його батько вчителював у греко-католицькій гімназії, хоч сам сповідував православну віру. У своїй короткій «Автобіографії» славетний історик згодом відзначав, що його родина з XIII ст. «загніздилася» в Чигиринському повіті — в самому серці України. Багато з його пращурів Грушів (эгодом Грушевських) були церковними службовцями, допоки його дідові Федору не вдалося перебратися під Київ, до села Лісники.
Батько майбутнього історика, Сергій Федорович (1833— 1901), здобув світську освіту в Києві, викладав славістику. Його підручник церковнослов'янської мови став офіційним виданням, ним широко користувалися в усій Російській імперії. Мати — Глафіра Опакова — також походила з родини служителів культу. 1869 року трьохрічний Михайле разом з бать­ками переїздить на Кавказ, у 1880—1886 рр. навчається у Тифліській гімназії.
У гімназичні роки майбутній історик зачитувався книга­ми М.Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, які йому діставав батько — шкільний інспектор. Батько всіляко заохочував потяг сина до історичних знань, передплачував для нього «Киевскую старину», де друкувалося чимало полемічних статей про походження Русі, історію України, козаччину.Мабуть, під впливом цих перших історичних студій юний гімназист у далекому Тифлісі мріє якнайскоріше повернутися на Україну і, по суті, ще в останньому класі визначає своє майбутнє. У липні 1886 р. він звертається з листом до ректора Університету Святого Володимира, що в Києві, з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету.

Научна діяльність
Дослідницькі нахили студента, йото постійний інтерес до історії України привернули увагу видатного історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевський написав чимало коротких статей, оглядів, есе. Вінцем його наукових пошуків студентського періоду стала перша глибока наукова розвідка «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», за яку автор одержав золоту медаль.
По закінченні університетського курсу талановитого молодого дослідника залишають при кафедрі російської історії. Прихід Грушевського в науку збігся з кампанією жорстокого переслідування всього українського в царській Росії. Згодом вчений писав про ті часи: «...по числу письменних Росія стоїть на однім з останніх місць поміж іншими краями. А між різними краями Росії Україна також належить до гірших, найменьше освічених».
Значно сприятливішими були умови для національного відродження на західноукраїнських землях. Прагнучи утримати під своєю короною клаптикову імперію, цісарський уряд Австро-Угорщини, на відміну від царизму, певною мірою сприяв послабленню національних утисків. Отож самє Галичина стає центром тяжіння усіх націоиально-свідомих сил. Там створюються вогнища відродження української культури. Величезну роботу в цьому напрямі проводить Іван Франко. Саме навколо нього гуртуються найкращі сили української інтелігенції.
1894 року Михаило Грушевський очолює щойно утворену кафедру всесвітньої історії у Львівському університеті, яка зосереджує свої науково-педагогічні зусилля на вивченні проблем історії Східної Європи. Того ж року вчений у великому залі Університету Святого Володимира блискуче захищає магістерську дисертацію.
Роки професорства у відомому в Європі Львівському університеті стали для Грушевського школою замужніння. І як талановитого викладача історії України та ряду інших дисциплін, і як глибокого дослідника історії свого народу. Тут же виявляються неабиякі його здібності як громадського діяча. Переїхавши до Львова, М. Грушевський активно співпрацює в Науковому товаристві імені Шевченка, активно залучає до нього талановитих студентів, учителів, молодих науковців. Саме співпраця в НТШ зближує Михайла Грушевського й Івана Франка. З 1897 року Грушевський очолює Товариство із великим Каменярем вдосконалює його організаційну структуру, розширює сферу його діяльності, докладає великих зусиль, щоб українські дослідження набрали міжнародного розголосу.
Мабутъ, одному вченому ніколи не вдалося б видати понад 100 томів «Записок Наукового товариства імені Шевченка», якби він не згуртував навколо себе талановитих молодих дослідників, кожен з яких став помітним явищем в українській науці й культурі кінця XIX — початку XX століть.
Незважаючи на підступи ідейних противників, польського шовіністичного бюрократичного апарату, наукових недоброзичливців, діяльність могутнього тандема Івана Франка та Михаила. Грушевського дає надзвичайно плідні результати. Виходить ряд літературних та публіцистичних часописів, постій-ними авторами яких стають Леся Українка, Михаиле Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська... 1898 року нарешті з'являється перший том фундаментальної «Істори України-Руси», невдовзі виходить друком том другий, 1900 року — третій...
Але царські власті не дозволили розповсюджувати ці томи ні на Слобідській, ні на Наддніпрянській Україні. Загадковими залишалися досягнення української історичної науки и для Європи. Великим кроком на шляху подолання цього незнан­ня стало запрошення М. Грушевського до Парижа, де він прочитав курс лекцій з історії України в російській вільній школі. З метою розширення наукових контактів вчений відвідує Лондон, Лейпціг, Берлін, де знаходить однодумців серед відомих вчених-істориків.
Революція 1905 року в Росії і певна відлига в національній політиці, що наступила згодом, покликали М. Грушевського на дорогу його серцю Наддніпрянщину. Після відвідання Харкова, Києва, Одеси, Санкт-Петербурга він схиляється до повернення в Київ, де проишли його студентські та ад'юнктські роки. Тут мешкала і його сестра Ганна Сергіївна. Алє и після переїзду на береги Дніпра вчений зберігає якнайтісніші зв'язки зі Львовом.

На чолі Центральної ради
Початок першої світової війни захопив родину Грушевських у Карпатах. Шлях додому виявився складним і небезпечним: через Відень, де були давні знайомі и друзі. Вони допомогли родині перебратися в Італію, яка на той час ще не знала, на чиєму боці вона воюватиме. Звідти через Румунію повернулися додому, в Київ. Та місцева влада зустріла історика холодно, і недовірою. На підставі наклепницькогозвинувачення в «симпатіях до Австрії» його було заарештовано і посаджено в Лук'янівську в'язницю. Щоправда, під тиском масових протестів у Києві, Петрограді і навіть в Нью-Йорку власті зрештою звільняють видатного вченого, але депортують разом з родиною до Симбірська. Невдовзі Грушевським дозволяють переселитися до Казані. До 1916 року професор викладає в Казансько-му університеті — цьому своєрідному притулку багатьох опальних петербурзьких, московських та українських вчених-дисидентів. Згодом родина одержує вид на жительство в Москві, але із забороною відвідувати Україну під будь-яким приводом.
Лютнева революція 1917 року звільнила Грушевського з-під нагляду царської охранки. Він негайно повертається в Україну і поринає в політичне життя. Ще під час перебування видатного вченого в Москві його заочно обирають лідером Товариства українських поступовців. Виконавчий орган Товариства дуже швидко трансформується в Центральну раду, яка діє як громадська організація, об’єднуючи навколо себе широке коло людей найрізноманітніших класових, ідеологічних і політичних переконань. Досить несподівано для самих її засновників — поміркованих ліберально-демократичних діячів Є. Чи-аленка, С. Єфремова та Д. Дорошенка, соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри, членів сціалістично-революційної партії
М. Ковалевського, І. Аристенка, М. Шаповала та інших — Центральна рада дістала широку підтримку не тільки серед країнства на материнській землі, але й поза її межами, зокрема в українських громадах Москви, Петрограда та інших міст, де проходили мітинги, масові маніфестації на підтримку ідеї федералізму, якою від імені Ради виступив Грушевський.
Після багатьох десятиліть гноблення всього українського і перетворения України на «Малоросію» найголовнішим для діячів Ради стало прагнення досягти консолідаціі, єдності українського народу представнцків різних політичних груп. Гольденвейзер пізніше у своїх спогадах підкреслював. що на перших порах «мы смотрели на Раду как на чисто национальное объединение, наподобие нашего «Совета объединенных еврейских организаций» и «Польского исполнительного комитета». Роль Грушевського и полягала в тому, щоб на основі консолідації слабких ще політично і організаційно національних сил перетворити це громадське зібрання в орган конституційної влади в Україні. Дуже швидко Рада перестала визнавати виконком Тимчасового уряду, що діяв у Києві, і звернулася до Тимчасового уряду з декларацією про надання Україні повної автономії.
Але спроби Грушевського порозумітися з Тимчасовим урядом, або якось дійти згоди, успіху не мали. Повернувшись до Києва, на засіданні Центральної ради він наполягає на негайному скликанні Всеук-раїнського національного конгресу, який відбувся 5—7 квітня 1917 р. Грушевському належала величезна роль у згуртуванні й консолідації 700 делегатів конгресу навколо ідеї повної автономії України. Братання на з’зді представників різних народностей України, політичних партій і соціальних верств, писав Грушевський, давало надію на майбутнє будівництво нового автономного ладу в Україні.
Через місяць, 18 травня 700 солдатських делегатів, що зібралися у Києві від діючої армії, також обрали своїх представників до Центральної ради. Ще місяць згодом близько 1000 делегатів Українського селянського з’їзду наслідували їх приклад. Новообраний орган підтримали и делегати Робітничого з’їзду. Усе це спричинилося до того, що Центральна рада почала вважати себе не тільки представницьким органом відносно невеликої групи національно-свідомих українців, а парламентом України.
Але тоді як Тимчасовий уряд постійно ухилявся від визнання де-факто української автономії. Центральна рада гаяла час у безплідних дебатах про межу повноважень, обходячи такі важливі проблеми, як вироблення законодавства, забезпечення міст продовольством, проведення земельної реформи створення національної армії.
З самого початку свого перебування на чолі Центральної ради Грушевський зайняв позицію гострої критики екстремістських націоналістичних елементів, послідовно і аргументовано проводив лінію на забезпечення української автономії в межах федера­тивної республіки, що мала бути створена на руїнах імперії Романових. У своїй промові перед 100 тисячами маніфестантів 1 квітня 1917 р. в м. Києві, а також в інших зверненнях він послідовно проголошував, що масові виступи українців «не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної платформи, на якій об'єднуються всі активні елементи української людності. Се старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах, з міцним забезпеченням національних меншостей нашої землі». Підтримуючи свого загальновизнаного всеукраїнського політичного лідера на засадах авто-номії и федерації стояли майже всі демократичні и ліберальні партії.
Спираючись на таку загальну підтримку українського населення, Грушевський і його однодумці поклали фундаментальні принципи автономності й федералізму в основу перших законодавчих актів Центральної ради, то були прийняті цими своєрідними Установчими зборами України.
Перебуваючи на чолі Центральної ради майже від самого початку її заснування і до розгону австро-німецькими окупантями, Грушевськнй, за визнанням його сучасників, значно еволюціонував вліво. Він вважав, що очолівши молоді сили соціалістів-революціонерів, серед котрих чимало було його колишніх студентів, допоможе їм уникнути зайвого екстремізму. Така його позиція викликала гостру критику з боку поступовців, колишніх друзів-лібералів і відверто націоналістичних елементів.
Палкий прихильник свободи і рівності між народами, Грушевський з обурснням відповідав на націоналістичні вихватки харківського юриста Міхновського.
В засіданнях «Малої ради» на рівних брали участь представники «меншостей», в тому числі від польських партій, єврейських, загальноросійських — кадетів, меншовиків, більшовиків, військових організацій та ін. На спеціально присвяченому проблемам національ-ного та соціального рівноправ'я і представництва засіданні Центральної ради було заслухано доповіді представників «меншин», виголошені національними мовами під бурхливі оплески делегатів та гостей. Рівні права представників усіх народів, що здавна мешкали на Україні, були гарантовані Другим універсалом Центральної ради—3(16)липня 1917р.
За своїм складом Центральна рада аж ніяк не відповідала тому ярликові, який згодом за нею було закріплено так званою марксистсько-ленінською історіографією. В ніи були представ­ники переважно міської інтелігенції, а також напівінтелігенції — сільські вчителі, дрібне духовенство, чиновники, земські службовці, молодші офіцери, вихідці з заможного селянства. Оскільки українське населення переважало у сільській місцевості, тож і в Центральній раді більшість належала вихідцям із украінського села.
Відповідаючи сподіванням насамперед українського селянства, 10(23) червня 1917 р. Центральна рада видала свій Перший Універсал, у якому декларувалося: «Не одділяючись від усієі Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям».
Але, як відомо, Тимчасовий уряд не поспішав з передачею хоч якоїсь частини влади Центральній раді. Лише після страшного провалу наступу вГаличині, щоб якось підштовхнути українців до участі у чужій їм війні за інтереси Антанти, Керенський змушений був визнати за Центральною радою право на урядування в п'яти губерніях (Київській, Полтавській, Волинській, Подільській та Чернігівській) ко-лишньої царської імперїї.
Напруження у відносинах між Центральною радою і центром особливо зросло після більшовицького перевороту в Петрограді, тому що лідери українського і національного руху на чолі з Грушевськйм не поділяли більшовицької концепції соціалізму. Вони вважали головним творчим класом республіки трудове селянство, а не переважно зрусифікований робітничий клас, прагнули зберегти нейтралітет щодо перебігу подій у Росії.
Після проголошення Декретів ІІ Всеросійського з'їзду Рад Центральна рада, втративши надію на скликання Установчих зборів прийняла Третій Універсал 7(20) листопада 1917 р., який проголосив утворення Української Народної Республіки (УНР).
Було прийнято і цілий пакет соціальних програм - ліквідація власності на поміщицькі та інші нетрудові доходи, передача ціх земель народу без викупу, встановлення 8-годинного трудового дня, державного контролю над виробництвом і т.п. Забезпечувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, страйків, недоторканість особи, помешкання, поширення прав місцевого самоврядування, гарантії «розвитку всіх народностей на Україні сущих» на основі національно-персональній автономії та інші демократичні свободи.
Продекларувавши утворення УНР як складової частини Російської Республіки — Федерації «рівних і вільних народів»,— Універсал встановлював суверенітет УНР над землями, заселеними в більшості українцями: Київшиною, Волинню, Чернігівщиною, Полтавшиною, Харківшиною, Таврією (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР мало бути встановлене згідно волі народів суміжних територій, де більшість населення становили українці. На жаль з прийняттям Третього Універсалу Центральна рада явнозапізнилась.Він не повернув їй підтримку дезорганізованих і розчарованих мас.
Контролювати хід подій Центральна рада вже не могла. Повстання у великих містах, вторгнення більшовицьких збройних сил на Україну поставили питання про само існування УНР.
Дні і тижні після падіння Тимчасового уряду були вирішальними для Центральної ради. Гострі суперечки між більшовиками і націоналістами завершилися тим. що більшовицькі делегати покинули Всеукраїнський з’їзд Рад у Києві і 25грудня 1917 р. проголосили в Харкові Україну Республікою Рад. Уряд новоутворенної радянської республіки беззастережно визнав над собою владу Раднаркому. Натомість в Києві продовжувалися пошуки компромісу. Націоналістам не вдалося взяти гору. Грущевський доклав усіх зусиль, щоб консолідувати покинутий більшовиками парла­мент.
Проголошення Радянської влади в Петрограді, ультиматум, пред'явлений Раднаркомом Центральній раді, що означав фактичний відхід більшовиків від принципів федералізму і продовження імперської політики збереження «єдиної і неділимої», поставили Грушевського і його прихильників перед неминучістю історичного вибору. В таких умовах і народився Четвертий Універсал — декларація незалежності України,— затверджений Малою радою і проголошений 24 січня 1918 року, але датований 9 (22) січня— днем, коли мали зібратися Установчі збори.
Відстоюючи незалежність і повну державну самостійність України, Універсал водночас відбив прагнення його авторів до соціалістичного вибору і в кінцевому рахунку — до створення федерації соціалістичних республік усього світу. Але це бачилось десь там, у далекій перспективі. Згодом у своїй статті «Україна окремішна» Грушевський, розуміючи це і твердо стоячи на грунті реалій кінця 1918 року, звертається до своїх сучасників, а може й до нас сьогоднішніх: «Поки що ж перед нами велике і тяжке завдання соціального і політичного будівництва на Україні». І перший іі Президент твердо заповідав своїм нащадкам: «...всі, хто щиро приймає до серця інтереси українського народу, повинні дбати про збереження українськоі окремішності від сторонніх впливів і втручань».
Але сил для захисту суверенітету республіки у Центральної ради не було, а ідея соціалістичного федералізму ставала все більше і більше ілюзорною; стомлені війною, розгублені, політичнодезорієнтовані і введені в оману селянські маси України фактично стояли осторонь тієї героїчної боротьби, яку вела обеззброєна Центральна рада проти більшовицького наступу на Україну.
Коли з Петрограду надійшов ультиматум, делегати Всеукраїнського з’їзду Рад виявили майже монолітну твердість і прийняли ухвалу, що у відповідь на погрозу війною УНР проголошує свій нейтралітет і готовність захищати свої інтереси, якщо буде допущено пряме втручання в українські справи.
Водночас почався наступ Червоної армії та інших військових угрупувань, на Київ. Сил у Центральної ради протистояти цьому наступові не було. 25 січня (7 лютого) війська, депутати Центральної ради, уряд УНР залишили зруйнований і палаючий Київ і відступили на Волинь.

Трагедія Бреста
Крах ілюзій федералізму доповнивався ускладненням зовнішньо-політнчної ситуації. Фактично війна між Центром і Україною вже розпочалася. Однак це не завадило спільній російсько-українській делегації вес­ти переговори у Бресті про перемир'я з австро-німецькими властями, що розпочалися 22 грудня 1917 р. Троцький якомога затягував їх, виконуючи вказівку Леніна.
Про «зрадницьку» роль Троцького й Грушевського у підписанні Брестського миру в сталінській схемі «Короткого курсу» і безкінечних варіаціях на цю тему, написаних впродовж 70-ти років, сказано чимало. Всього там було вдосталь, не було лише незалежного «скептичного» аналізу. Насправді від украінської делегації там мало що залежало. Після приїзду делегації до Києва з австро-німецькими пропозиціями на руках, дс не було жодного слова про возз'єднання з УНР західноукраїнських земель, Грушевський опинився в скрутному становищі. Перед ним стояв вибір із двох неприйнятних умов: або вести переговори з Ан­тантою, а це означало брати участь у чужій Україні війні, або підписати договір з австро-німецькою делегацією. Як пізніше згадував керівник української делегації О. Севрюк, Грушевський наполягав на тому, що мир може бути умалений лише за умови об'єднання Східної Галичини і Північної Буковини на правах окремої Землі Австрійської імперії під протекторатом австрійської корони.
Австро-німецьке командування не збиралося виконувати жодних умов, висунутих урядом Центральної ради. Замість сіро- і синьожупанних дивізій, шо були сформовані з галицьких українців у Австрії (Гру­шевський просив повернути їх додому), в Україну, поділивши її на зони впливу, рушили окупанти. Коли О. Севрюк, підсівши у вагон Грушевського десь між Житомиром і Сарнами, розповів йому про умови миру, професор гірко заплакав. Згодом після повернення до Києва Грушевський говорив на засіданні Центральної ради, що німецькі війська прийшли на власний розсуд, але ж у розумінні простих людей прихід біьше як 450 тисяч окупантів в Україну так чи інакше пов'язувався з діями Центральної ради (це не додавало їй авторитету в масах).
Після повернення до Києва Грушевський видає кілька трактатів, де він викладає свої принципи побудови майбутньої Української республіки «не для буржуазії, а для трудящих мас...» Це мала бути народна республіка з децентралізованим управлінням в ній на грунті поділу на землі за американською моделлю без жодного бюрократичного політичного диктату центру.
Німецько-австрійське командування недовго терпіло Центральну раду. 28 квітня 1918 року, саме тоді, коли депутати гостро критикували дії української делегації в Бресті, до залу засідань вдерлася команда німецьких солдат. Це була, за словами Винниченка, прелюдія кінця. Наступного дня в залі засидань зібралися нсзаарештовані депутати (Грушевський був змушений провести ніч у казармі однієї з українських частин, оскільки на нього було здійснено замах російським офіцером), поханцем затвердили конституцію, внесли зміни до земельного законодавства і проголосили Грушевського Президентом УНР, якої вже не існувало. Саме в цей час під наглядом німецьких частин на Софійській площі Скоропадського було проголошено гетьманом, який «узяв на себе усю повноту влади».
Увесь період гетьманщини професор перебував у пілпіллі. Ще раз його бачили на Софійській площі, коли 22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР і ЗУНР. Але вже 6 лютого вояки Директорії відійшли з Києва, залишивши місто більшовицьким військам. Останні дні перебування Грушевського в Україні пов'язані з його спробами створити опозицію Директорії в особі Комітету захисту республіки. В есерівській газеті «Життя Поділля» Грушевський відкрито виступив проти спроб Петлюри налагодити контакти з Антантою через французьких представників у Одесі, закликав порозумітися з більшовиками і робітничо-селянськими Радами.
Перед загрозою арешту петлюрівськими властями Грушевський вирушає до Станіславу (тепер Івано-Франківськ), а звідти — на Прагу, де він зустрічається з першим президентом ЧСР професором Томашем Масариком, своїм давнім знайомим і колегою. Там він готується взяти участь у роботі конгресу Соціалістичного інтернаціоналу. Дізнавшись про договір Петлюри з Пілсудським, він виступає з гострим осудом по-льської інтервенції на Україну, прагне захистити інтереси України на Паризькій мирній конференції. Всесвітньо відомий вчений відвідує Берлін, Женеву, Відень. Він одержує пропозиції від Оксфорда і Прінстона, веде переговори з Львівським університетом, де запанували його опоненти. Зрештою разом з родиною він залишається у Бадені під Віднем (у Австрії в цей час при владі перебував уряд соціал-демократів), куди до Грушевських з’їжджаються представники інтелектуальної еміграції з обох частин України.

Шлях на Голгофу
На початку 1921 р. українська делегація на ризьких переговорах знайшла можливість передати Грушевському запрошення повернутися в Україну. Вче­ний вступає в зносини з головою раднаркому X. Ра-ковським. Звістки про неп і початок політики українізації знову повертають його думками на рідну землю. З іншого боку, і радянські власті вважали за краще мати Грушевського вдома, аніж за кордоном: дуже це була принадлива фігура, навколо якої могла гуртуватися опозиція. Адже настав час Генуезької конференції, Раппало... Лід невизнання і блокади СРСР потроху скресав. У грудні 1923 р. видатного українського історика обирають членом АН УРСР, за ним резервується кафедра української історії, власті запевняють його, що він матиме всі можливості плідно працювати.
2 березня 1924 р. родина Грушевських виїздить з Відня, а вже 7 числа палкі прихильники патріарха української історичної науки, визначного політичного діяча зустрічають його на пероні Київського вокзалу. Навколо Грушевського створюється школа дослідників різних ндпрямків історії, культури, літератури українського народу, відтворюються академічні інституції. Вчений зав'язує контакти з науковим зарубіжним світом, насамперед в Європі. В цей період свого життя Грушевський повністю відходить від політичної діяльності але ж постійно перебуває під гласним і таємним наглядом ДПУ.
І все ж були дні радісні. Виходять чергові томи його фундаментальних досліджень, ростуть нові покоління істориків. Визнанням світового значення його наукової діяльності стало святкування 6О-річчя вченого-енциклопедиста в жовтні 1926 р. З цієї нагоди на його адресу надійшли поздоровління з наукових центрів США, Німеччини. Австрії. Чехословаччини, Польші, інших країн, від різних установ Росії і України, приватних осіб. Не було лише вітання від офіційних властей та славнозвісних істпартів, що стали на шлях вичишення української культури. Само ці інституції вживають заходів до того, шоб перешкоджати поширенню серед читачів його «шкідливих для радянської влади праць».
Всупереч організованій кампанії проти вченого в Україні, підступів його недоброзичливців, всесоюзна академія обирає його своїм дійсним членом. Але становище в Україні стає нестерпним. Проходить гучний процсс проти міфічного СВУ. Засобами залякування та адміністративного тиску ДПУ підключають до цькування вченого його колишніх учнів і співробітників Л.Онишкевйча. О.Оглобліна. Особлива інтенсифікувалося шельмування після виходу IX тому його «України-Руси». Кокцепцію вченого історії визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького офіційна преса кваліфікує як націонал-фашистську.
Зрештою вченого відправили до Москви, де його фактично інтернують, ставлять під постійний нагляд ДПУ, часто викликають на допити, але дають можливість працювати в архівах. Ніби відчуваючи наближення кінця, вченнй, незважаючи на значну втрату зору. продовжує інтенсивно працювати. Він закінчує Х том «Історії України-Руси», який був відредагований його дочкою Катериною Михайлівною. Було підготовлено й рукопис XI тому, який зник з ЦНБ АН УРСР уже в повоєнні роки за загадкових обставин. В цей же період він закінчує роботу над 7-м, 8-м, і частиною 9-го тому історії української літератури, видає серію трактатів з історії громадської думки XVIII століття на Україні.
Але труднощі наростають. ДПУ інкримінувало йому ідейне керівництво т. зв. «Українським національним центром» (УНЦ). Жодних доказів існування такої організації навіть ДПУ не вдалося винайти, але це не завадило його безперервним викликам на Луб'янку, а також на «співбесіду» з сталінським сатрапом Лазарем Кагановичем.
Восени 1934 р. дружина історика Марія Сільвестрівна домоглася дозволу на короткочасну поїздку до Кисловодська на лікування. Під час перебування в санаторії для вчених в результаті некваліфікованого
медичного втручання, а фактично знову ж таки за загадкових обставин вчений помер. Йому лише нещо-давно мннуло 68 років, попереду ще могли бути роки плідної роботи...
Величезна працездатність, енциклопедична ерудиція, універсалізм дозволили йому однаково плідно працювати в літературознавстві й фолькльористиці, археографії й соціології. Найбільше гострих дискусій розгорталося і по сьогоднішній день точиться навколо його фундаментальної праці— «Історія України-Руси».
Свою присягу Михайло Грушевський гідно додержав. Ніхто з українських вчених не дорівняв йому числом своїх лублікацій (майже 1800, в тому числі 180 книжок) Ледве чи багато вчених є на світі, що могли б з ним рівнятися. Своє завдання, як історика свого народу він розумів дуже широко, і його сумлінно і талановито виконав.
Не меншими є й заслуги перед народом М. С. Грушевського як політичного діяча. Перший голова Центральної ради, перший Президент України він багато доклав зусиль до згуртування доти роз'єднаного імперською політикою народу України, його політичних представників.
Звертаючись сьогодні до історичної постаті і драматичної долі Михайла Сергійовича Грушевського — видатного вченого-енциклопедиста, державного і громадського діяча, який започаткував у шаленій революційній бурі українську державність, ми не можемо не вбачати в його багатющому науковому і громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерел сьогоденного відродження незалежної України в її нестримному пориванні до миру, злагоди і щасливого майбуття.